Маланюк Євген Филимонович

інформація про військового або військову

Маланюк Євген Филимонович

Армія - Армія УНР

Ранг/посада - сотник, ад'ютант командувача Дієвою армією УНР

Народження - 20.01.1897 - Херсонська губ., с. Новоархангельське

Смерть - 16.02.1968 16.02.1968

Поховання - США, Нью-Джерсі, м. Савт-Бавнд-Брук

Біографічна довідка

Маланюк Євген Филимонович (20. 01.1887 – 16.02.1968) – сотник Армії УНР, поет, критик, есеїст, культуролог, літературознавець.

Закінчив Єлисаветградстке земське реальне училище (нині Кропивницький, 1914), де вже писав літературно-критичні праці («Значение Жуковского в русской литературе», 1913) і поезії російською мовою («Ольге Яковлевне Юзковой», «Портрет», 1911–13), Київську військову школу (1916). Учасник 1-ї світової війни у складі російської армії, Визвольних змагань 1917–1921, зокрема 1919 – ад’ютант командувача Армії УНР В. Тютюнника, якому присвятив «Баладу про Василя Тютюнника» (опубл. у зб. «Перстень Полікрата»), поему «П’ята симфонія», ст. «Пам’яті Василя Тютюнника», «Василь Тютюнник», «Тютюнник і Сінклер» (у 2-му томі «Книги спостережень»).

1 грудня 1920 р. прибув з Кам'янецької комендатури і призначений у ранзі поручника на посаду старшини до доручень Організаційного відділу Штабу Дієвої армії УНР.

Станом на 27.03.1921 р. перебував у таборі інтернованих м. Петраків, Польща.

Далі перебував у таборах у с. Стшалково, с. Щипьорно та м. Каліш (усі – Польща). В останньому разом з М. Гривою, Ю. Дараґаном, М. Чирським заснував ж. «Веселка» (1922) та однойменне літературне товариство, друкувався у місцевому альманасі «Озимина». 1922 емігрував до Чехо-Словаччини, де закінчив гідротехнічний відділ Української господарської академії в м. Подєбради (1923). Належав до Подєбрадського товариства українських письменників «Культ», опублікував перші збірки віршів «Стилет і стилос» (Подєбради, 1925), «Гербарій» (Гамбурґ, 1926). Від 1923 постійно друкував свої твори в «Літературно-науковому вістнику» (Львів), головний редактор якого Д. Донцов (був духовним натхненником М.) назвав його разом з Л. Мосендзом, О. Телігою, О. Ольжичем, Ю. Липою «трагічними оптимістами» за особливу філософію життя – amor fati (любов до долі), що «дає відвагу жити і вмирати», та визначив їх авангардом нового українського літературного мистецтва. 1929 повернувся до Польщі: разом з Ю. Липою заснував у Варшаві літературну групу «Танк» (1929), програмові засадами якої (опубліковані у збірнику «Статті про “Танк”», Варшава, 1929) був радикальний відхід від російської культури, поширення ідеї української державності, культу героїзму й шляхетності; публікувався в журналі «Ми», довкола якого групувалися учасники «Танка» й Празької школи; підготував збірку «Земля й залізо» (Париж, 1930), «Земна мадонна» (Л., 1934), «Перстень Полікрата» (Л., 1939), «Вибрані поезії» (Л.; Краків, 1943). Водночас викладав російську мову в Академії Генштабу польської армії, математику – в Українській православній семінарії. Ім’я М. набуло популярності в польському культурному середовищі, про що свідчать переклад польською мовою його поезій, статтей, есе, заміток, що час від часу друкувалися в часописах «Biuletyn Polsko-Ukraiński», «Wschód», «Mysl Polska», «Zet», «Wiadomości Literackie», «Tygodnik Ilustrowany», «Ateneum», «Marcholt», «Kamena», «Pamiętnik Warszawski».

1944 емігрував з Польщі із міркувань безпеки – спочатку до м. Кунштат (Моравія), потім до Праги (Чехо-Словаччина), звідти до м. Реґенсбурґ (Німеччина), у якому долучився до літературного об’єднання «МУР», викладав українську мову, математику в українській гімназії.

Від 1948 – у США. Спочатку мешкав у м. Саміт (шт. Нью Джерсі), де був ліфтером у шпиталі, згодом – у Нью-Йорку, де працював (до 1962) тех. рисувальником. Почес. голова Об’єдн. укр. письменників у дiаспорi «Слово», товаришував з поетами Нью-Йорк. групи. Опублікував зб. «Влада» (Філадельфія, 1951), «П’ята симфонія: Поема» (1954), «Проща» (1954), «Остання весна» (1959), «Серпень» (1964; усі – Нью-Йорк). Уже після смерті митця побачили світ також зб. «Перстень і посох» (Мюнхен, 1972), «Поезії з нотатників» (Кіровоград, 2003). Окрім поезії активно займався критикою, публіцистикою та есеїстикою: «Нариси з історії нашої культури» (1954), «До проблем большевизму» (1956), «Малоросійство» (1959), «Illustriussimus Dominus Mazepa» (1961; усі – Нью-Йорк), «Книга спостережень» у 2-х т. (Торонто, 1962–66), «Повернення: Поезії. Літературознавство. Публіцистика. Щоденники. Листи» (Л., 2005, упоряд. Т. Салига), «Нотатники. 1936–1968» (К., 2008, упоряд. Л. Куценко).

Вже з перших збірок показав себе як представник національної літератури. Серед його переконань – романтична віра в пророчо-месіаністську візію української літератури: літературний митець має бути національним вождем, призначення якого – плекати в душах українців тверду національну свідомість. Поет розглядає слово як зброю для захисту української культури й державностi. Питання того, що має бути визначальним у художній творчості будь-якого митця – естетика чи служіння національним інтересами, найбільш загострене у вірші «Стилет чи стилос?». На думку М., плекання національної свідомості має відбуватися не просто поетичним зображенням якогось національно-популярного сантименту, а через апелювання митця до національної трагедії (катастрофи). Мотив відповідальності поета за долю нації лежить в основі багатьох інних його віршів – «Шевченко», «Підсумок», «Юрієві Дараганові», «Друге посланіє», «Доба», «Миколі Зерову», «Волинське», «Ямби», «Пам’яті поета і воїна», «Прага», «Година поезії», «Пам’яті Т. Осьмачки», «Епос зачинається так», циклу «Ars poetica» (Юліанові Тувіму) тощо. Прикладом справжнього митця, який здатний повести народ за собою в боротьбі за національні ідеї й цінності, для М. є Т. Шевченко, якого іменує «духовним Мойсеєм нашої нації». Носіями національного духу називає також П. Куліша, І. Франка, Лесю Українку, поетів «спізненого покоління» – Ю. Дараґана, Ю. Липу, О. Стефановича, Л. Мосендза, М. Гриву та ін. В окремих поезіях порушує непрості для українців питання на кшталт «Чому у визвольних змаганнях Україна зазнала поразки?», «Це випадок чи історична закономірність?». Для поступу українського народу, відновлення держави великої ролі надавав необхідності опертя на традиції Київської Русі й козацтва, прославлення українських героїв визвольних змагань різних епох. Варто відзначити, що у пізніх поезіях, зокрема американського періоду, М. змінив акценти в мотивах і настроях з патріотичних на філософські. Для вільного й благосного погляду поета оживають усі точні і строгі форми зовнішнього світу, він любить кінечний світ і милі грані між речами, а також і грані між переживаннями. Готуючись до звіту перед Богом і самим собою, М. замислюється над нериторичним питанням: «Що ж можеш ти, надламана тростино»? У віршах із книги «Серпень», наприклад, поет не говорить про себе безпосередньо, він розповідає про зовнішні обставини душевного явища, про події внутрішнього життя та предмети внутрішнього світу і лише у своєрідності виборі цих предметів та їх мінливому сприйманні відчуваємо справжній настрій, той душевний зміст, який вкладено в слова: «Ось перший сніг. І зникла вишина / Де вчора ще блакить текла й бриніла / Крізь золото, тепер лягла безкрила / Глухоніма шпитальна тишина» – вірш «Дереворит»; «Ave Caesar, сліпучий серпне, / Августійший владарю літ! / Солодощ пізніх овощів терпне, / Сяйво твоє все більше нестерпне / Для майже осліпленої землі» – вірш «Ave Caesar, сліпучий серпне». Серед поезій М. є й інтимна лірика. Показовим є твір «Дві елегії», у якому ліричний герой постає у двох іпостасях – поет і чоловік (коханець). Загалом інтимна лірика М. – це зображення життя в усіх його фарбах – радісних і трагічних, зі злетами і падіннями, з особливим акцентуванням на глибокому змісті окремої людської душі. Поглиблення особистості, витонченість індивідуальних переживань, розвиток емоційності, внесення в поезію містично-трепетчного почуття – все це вимагало нових слів і нової техніки словопоєднання («Сонця співом дзвенять гострі коси, / Сонця спів в стиглім золоті нив, / І шумлять під косою покоси, / І в’язальниць доноситься спів»). Замість логічно ясних понять слова стають натяками, півтонами і півтінями, підказуючи настрої, логічно невмотивовані, але музично значущі, як у «Провесні»: «Твоя, що майже смертна, тиша, / Не впокорила й не лягла / Глухою тінню. Ні, скоріше – / Війнула помахом крила, / І – ввесь увага, ввесь напруга – / Я прислухався і тремтів / На голос матері і друга, / На дівчини далекий спів». У публіцистиці, есеїстичних працях позиціонував себе як культуролог, історик, філософ. Так, у «Нарисах з історії нашої культури» висловив переконання, що землі теперішньої України від 7 ст. до н. е. належали до середземноморського культурного ареалу античної Еллади. Україна становила пн. частину держави, від якої пішли пізніша рим. і зхідно-європейська цивілізації. Еллінська культура, на думку М., лишила помітний вплив у психіці українського народу, що виражається в прагненні українців до краси в усіх її виявах, глибокій християнській моралі, пошані до людської особистості. Водночас стверджував, що культ краси призвів до евклідівого «матеріалізму» української душі, браку державотворчих мужів, дефіциту римських прикмет психіки. У давньокиївський період ментальність українців видозмінилася під впливом варязтва: взаємоборотьба лагідної еллінської культури і войовничої варязької вдачі спричинило як появу величної середньовічної держави – Київської Русі, так і її занепад разом зі всіма іншими невдалими спробами створити й втримати Українську Державу від часів Б. Хмельницького до І. Мазепи. Впливи еллінів, варягів, а також готів і візантійців, які також мали місце на формування українського генотипу, розглядав як історичне підґрунтя належності України до європейських країн. Малоросійство – ще одна провідна тема його роздумів (розвідка «Малоросійство»). Найтрагічнішим прикладом малороса називає М. Гоголя. На думку М., він є людиною «тієї спочатку національно-недокровної, згодом хворої, врешті національно-відмерлої душі». Малоросійство, як і малопольськість, малонімецькість, малофранцузькість тощо, формує малокровний тип людини і мистецтва, зрештою, призводить до втрати зв’язку з Духом, поволі вигризає духовну істоту зсередини. Малоросійству М. протиставляв «мазепинство». Це радикально інший тип українця, здатного шаблею, словом, стратегічним мисленням захищати Українську Державу (розвідка «Illustriussimus Dominus Mazepa»). Мазепинство – «яскрава протилежність, яскраве заперечення, нещадне демаскування й найрадикальніший лік» на малоросійство. Бо це є чинна (в сенсі подвижницька – автор) свідомість нації та пов’язана з нею «політична і мілітарна воля нацією бути». Вийти з малоросійства можна лише через «напружене творення духовної суверенности», жорстку діагностику проблем, але без «лжепатріотичних віршографії й етнографічної патріотики», а також без «отаманщини» і «махнівщини», бо все це різні личини, якими маскується малоросійство. У цій ностальгії поета за сильним вольовим типом українця можемо впізнати й індивідуальність власне М. Є. Маланюк – це людина чину, людина дії, рішення, подвигу. «Серцем спаленим – все пережито / В апокаліпсі хижих літ», – сказав поет. Тому сьогодні він необхідний не лише для культури, а й для формування вольового характеру нації, її модерної ментальності.

Ім’ям М. названі вулиці у Києві, Львові, Кропивницькому, Дніпрі та інших містах України, площу – у Львові, школу – в с. Торговиця Новоархангел. р-ну. У Новоархангельську встановлено погруддя поета. 2002 засновано обласну літературну премію ім. М., якою нагороджують літераторів Кіровоградщини за високохудожні твори.

Джерело інформації - О. Г. Астаф’єв. Маланюк Євген Филимонович. Енциклопедія сучасної України; ЦДАВО України. Ф.3172, Оп.1, спр.102 ЦДАВО України. Ф.1075, Оп.2, спр.653.

Актуально станом на - 09.12.2020